Я народилася в родині емігрантів. Я зростала як американка у першому поколінні, оскільки обидва батьки емігрували до США з України після Другої світової війни в 1949 році. Під час війни, в 11-річному віці мама була змушена залишити бабусю, та більше ніколи її не бачила. Вона неодноразово розповідала мені про життя та дитинство в Україні, а також, що мене назвали на честь моєї тітки, яка померла в Коломиї в 19 років. Коли мені виповнилося дев'ять років, з України прибула телеграма з сумною звісткою, що моя бабуся померла. Я дуже сильно прониклася історією моєї матері, так, ніби це було моє власне життя, і пронесла цей біль втрати крізь роки.

Коли я зростала в Америці, розповідати всім, що я українка, було природньо. Мої батьки усвідомлювали, що вивчення української мови, історії та культури дуже важливе для нас. Українська діаспора була сильною у всіх великих містах. Я відвідувала українську школу по суботах, Українську Церкву по неділях та Українські Табори Скаутів під час літніх та зимових шкільних канікул. Вони підтримували глибоке усвідомлення необхідності збереження української культури, адже з іншого боку "залізної завіси" існування української національної ідеї опинилося під загрозою. Ми боялися, що сама Україна може зникнути. Україна, яку я знала, стала великою частиною моєї особистості.

У 1991 році Україна отримала незалежність від Радянського Союзу і Комуністична партія була заборонена. Незабаром після 1995 року ми з чоловіком переїхали до Києва. Ми хотіли дізнатися про наше коріння з перших вуст. Іронія полягала в тому, що переїхавши до України, тієї самобутності, яку я так сильно хотіла знайти, там не було. На вулицях Києва 1990-х років розмовляли переважно російською, а традиції, на яких я виросла, вважалися дивними та провінційними. Мені довелося переосмислити для себе, що означає бути українцем. Переосмислити мою внутрішню ідентичність. Моя ідентичність була перервана.

Оля Рондяк

FaLang translation system by Faboba